Спогади скрізь сльози: 92 роки життя Надії Левкович

Народилась Надія Миколаївна у далекому 1932-му році у Пекурівці.

– Батьки мої були родом звідти. Батько Микола Амосійович з 1910-го року, а мати Варвара Лаврентіївна – з 1909-го, – каже жінка. – Обоє вони були простими робітниками, колгоспниками. Жили ми дуже бідно. Нас у батьків було троє, я мала ще двох молодших сестричок – Ніну з 1936-го року, вона вже відійшла у засвіти, і Парасковію, яка у 1937-му народилася. Вона теж живе нині у Городні.

Напередодні війни, у 1939 році, з Пекурівки почали виїжджати люди як переселенці у Тюменську область. Поїхали й Надійчині батьки, забравши з собою трьох маленьких доньок, у пошуках кращого життя. Тоді з Пекурівки в далекий Тюменський край поїхало одразу десять сімей.

– Поселили нас теж у селі, – поринає в дитячі спогади Надія Миколаївна. – Батькам дали роботу в колгоспі. Але невдовзі почалась війна, і батька одразу забрали на фронт. У перший же рік війни він і згинув. Мама залишилась сама з нами трьома на руках. Тяжко працювала – була свинаркою. Ми, як могли, їй допомагали дома по господарству. Я в школу ходила там же. Бідність була страшенна, – каже жінка і замовкає від важких спогадів.

Постають в уяві картини, мов кадри страшного кіно, як три дівчинки ходили в поля збирати колоски. Принесуть свою нехитру здобич додому, а мама ті колоски на жорнах перемеле і таких собі млинців напече. От уже і голод трохи втамується.

– Як ми вижили, з голоду не повмирали, досі дивуюся, – змахує жінка сльозу від тих болючих спогадів. – Ми з Ніною не шустрими були, а наша найменша, Парасковія, – та розбитною вродилася. От якось вона дізналась, що у євреїв, які в селі мали власний магазинчик, нема своїх діточок. То вона, маленька ж бо, пролізе попід парканом, зайде в магазин і стоїть мовчки. Але не просить, щоб дали якоїсь їжі. Господарі магазину зжаляться над дитиною, нагодують її, ще й щось із собою дадуть, а вона нам хутчій несе. Ще сестричка довідалась, що й голова колгоспу з дружиною теж є бездітною парою, то почала й до них ходити. І так само, жаліючи дитину. вони її підгодовували, а вона з нами ділилася. А то якось головиха запропонувала Парасковії залишитися в них жити, а вона ні в яку: «Ні, піду додому. До мами і сестричок».

До 1948 року вдова з доньками тулилась на чужині. А тоді повернулась додому, в Пекурівку – рідна земля є рідна. Дівчата пасли корів, заробляючи якийсь кусень хліба. Але й тут панувала післявоєнна виснажлива бідність. Тому Варвара Лаврентіївна відправила свою старшу доньку до її тітки, яка мешкала на Хмельниччині.

– Мені тоді сімнадцяти років не було, – каже Надія Миколаївна. – А я ще й дрібненькою вдалась, зростом невеличкою. На роботу мене ніхто не хотів брати. Але потім мій двоюрідний брат, який працював заготівельником шкур, пішов на будівництво до керуючого і попрохав, щоб хоч кудись мене прилаштували. А якось зустрілась мені на вулиці жінка, й каже раптом: «Я не з ромів, але послухай, що тобі скажу: повертайся до себе додому, звідки ти є. Там тобі шана буде». Не знаю, чи дослухалась я до тих слів, чи просто дуже додому хотілося, та я таки повернулася на Городнянщину. Влаштувалась в організацію військбуду (була така в Городні, будувала об’єкти для військових частин) на цивільну посаду, була маляром-штукатуром. Пропрацювала 13 років. А потім військбуд передали військовій частині, що базувалась у Чернігові, тобто, змінили підпорядкування організації. Нас нібито скоротили, а потім одразу можна було влаштуватись назад, вже нібито в нове формування. Тож я повернулась до своєї малярської роботи, але вже в Чернігові. Сім років працювала там, жила в гуртожитку. А їздити доводилось по всіх областях України на будівництва. Ото якось, перебуваючи у відрядженні на Сумщині, я для себе вирішила, що повернусь у Чернігів – розрахуюсь з роботи і повернусь на Городнянщину.

Так Надія Миколаївна у 1970 році опинилась у Городні і пішла працювати на місцевий льонозавод, де трудилась ціла династія Левковичів, практично вся її рідня працювала на цьому підприємстві.

– Збулись таки слова тієї ворожки, що на Хмельниччині мені зустрілась, – каже жінка. – Все сталося – і шана, і кохання. 24 роки пропрацювала я на льонозаводі. Мама моя теж тут була почесним робітником, неодноразово нагороджувалась почесними грамотами. Сестра Парасковія – працювала тут же, поруч з нами, теж була відзначена орденом «Дружба народів». І я від них не відставала – маю 20 почесних грамот за сумлінну працю, медаль «За добросовісний труд», три медалі «Переможець соцзмагань», орден «Дружби народів», орден Трудової слави ІІІ ступеня, медаль «Ветеран праці». І мій портрет, і портрети батьків були в Чернігові на Дошці Пошани за самовіддану працю. От і шана. А кохання… Коли працювала у військбуді, познайомилась з хлопцем, він тут служив, а сам родом був з Донбасу. Іван Беляєв. Ми полюбили один одного. Від нього я й народила донечку. На жаль, вона прожила лише два місяці, і померла. По закінченню служби Іван демобілізувався і поїхав назад, на Донбас. А я залишилась у Городні. Я пронесла до нього кохання через усе життя. Більше заміж не ходила і дітей більше не було.

Портрет молодого Івана і досі висить на стіні в її кімнаті. Все життя вона чекала, що коханий повернеться, але… Мама Надії Миколаївни Варвара померла у 1995 році.

Відтоді жінка живе сама у тій квартирці, якщо це житло можна так назвати, що дали колись матері від льонозаводу. До неї ходить соціальна робітниця, а ще доглядає за тіткою, допомагає їй у щоденних справах племінник – син сестри Парасковії. Більше десяти років жінка була вимушена продати частину своїх нагород – не було коштів, щоб перекрити над оселею дах, що протікав. Допоки очі бачили й руки працювали, не було часу особливо замислюватись над викрутасами власної долі. А нині вона, перебираючи наосліп тремтячими руками свої грамоти й відзнаки, згадує гірке минуле і ні-ні, та й зітре старечою рукою сльозину зі зморшкуватої щоки…